з минулорічного

цей пост я написала понад рік тому. відтоді він актуальності не втратив. отже, з цього і почнемо:

Минулого тижня в Києві відбувся піар-конгрес, який наштовхнув на цікаві думки :)Наприклад, репутація - це річ, яка стосується не тільки компаній, корпорацій, фінансових інституцій та інших прибуткових організацій, але й різних неприбуткових установ. Навіть більше, для NGO репутація - чи не основний капітал. Тому захотілося згрубша проаналізувати історію двох інституцій: (порівняно давню) Центру Сучасного Мистецтва (Сороса) і (досить свіжу) PinchukArtCenter.

З моменту свого заснування ЦСМС був чи не єдиною в Україні повнокровно фінансованою культурною інституцією, а в штаті Центру булизакордонніпрофесіонали. Це автоматично створило розрив між Центром Сороса й іншими місцевими культурними інституціями йнадзвичайно ускладнило інтеріоризацію Центру українськими культурними і професійними спільнотами, включно із самим Фондом Сороса в Україні - Фондом "Відродження". На випадок кризи ЦСМС не мав захищених тилів у вигляді спільнот, готових йогопідтримати морально чи матеріально.

При цьому ЦСМС, через різні причини,робив мало спроб інтенсивно залучити різні communities до співпраці. Можливо, головною з таких причин була непідйомність для Центру освітньої функції: щоб залучити - емоційно чи інтелектуально - Академію мистецтвабо Спілку художників їх спочатку треба було навчити, що сучасне мистецтво має свою цінність. А переконати старого живописця, який усе життя малював державних діячів і пейзажі з волошками, що контроверсійнавідеоінсталяція має високу культурну цінність, практично неможливо :(Те саме з Києво-могилянською Академією: хоч ЦСМС постійно намагався налагодити якнайкращі стосунки з університетом, грунтовна освітня робота вимагала таких часових, фінансовихі людських зазатрат, на які Центр не міг собі дозволити. Інша справа, що ЦСМС по-справжньому не усвідомлював важливості для себе власної репутаціїсеред усіх цих communities. Тому фінансова криза зрештою так боляче вдарила по Центру.

Друга репутаційнапроблема ЦСМС: в якомусь сенсі краща репутація, ніж фактичний стан справ. Наприклад, протягом років Центр страждав від різкого зменшення фінансування, фінансового голоду, але всередині Центру вважалося, що треба зробити можливе і неможливе, щоб кожен проект був виконаний професійно. Зовні дуже складно було повірити, що ЦСМС - збідніла інституція з унікальними знаннями, контактамиі командою, але дуже поганим фінансуванням. Коротше кажучи, ЦСМС видавався значно багатшим, ніж був насправді. І це зрештою вдарило по Центру бумерангом: жоден грантодавець чи меценатне готовий був підтримувати позірно багату інституцію з іменем мільйонера Сороса в назві. Хороша репутація "задушила" хорошу інституцію. Центр продовжує існувати, але у справжньому фінансовому вакуумі.

І ось на цій ноті параленьно виникає інша інституція - PinchukArtCenter. Як тільки поширилися чутки про майбутнє заснування Центру Пінчука, вся спільнота творців сучасного мистецтва, раніше пов'язана з ЦСМС, вітала саму ідею з величезним ентузіазмом. І хоч PinchukArtCenter - інакшого типу інституія, ніж ЦСМС, він, здається, діє з тих самих позицій, що й ЦСМС. Центр Сороса - публічна, недержавна інституція, на чию програму її ідейний засновник Сорос мав відносно малий ідейний вплив. Центр Пінчука - приватна інституція,ідейно контрольована своїм засновником. Це дужесуттєва різниця.Але, з точки зору формування репутації на довгострокову перспективу, PinchukArtCenter діє точнісінько так само, як Центр Сучасного Мистетцва Сороса в свої найкращі часи.

По-перше: кістяк команди Центру Пінчука сформований із міжнародних фахівців (згадаймо хоча б, що американський куратор Пітер Дорошенко, президент PinchukArtCenter, багато років підтримував стосунки з ЦСМС, зокрема, завдяки першому директору Центру Сороса американській жекураторці Марті Кузьмі). З одного боку, це дуже гарно, оскільки задає добрі стандарти програмної і технічної роботи. З іншої - небезпечно, бо породжує вже згаданий розрив між місцевою мистецькою спільнотою та інституцією. Спільноті важко сприйняти таку інституцію за свою і обстоювати її інтереси в разі будь-якої кризи. Уявімо собі хоча б гіпотетичну кризу стосункців з міською владою, як це власне відбувається з галереями Андріївського узвозу, або кризу фінансування, подібну на кризу Центру Сороса. Звісно, нині такі кризи - з царини ненаукової фантастики, але у 1993 роцій Центру Сороса неймовірною видавалася повна втрата підтримки свого засновника.Звичайно, у Центрі Пінчука є Олександр Соловйов,але вінпублічно визнає, що не має великого впливу на програмні рішення Центру. Здається, що в такій ситуації було б не зайвим залучити до штату ще хоч2-3 місцевих фахівців :) Так само, дуже би не пошкодила людина, яка би відповідала за налагодження і підтримку стосунків із "старими" професійними колами, як-от Академія мистецтв (наприклад, у формі спільних освітніх програм).

По-друге: PinchukArtCenter почав свою діяльність з масштабних і дуже спектакулярних проектів. Ну ким можна здивувати публіку в Києві після Джефа Кунса? ;) Як тільки з якихось причин гігантські спектакулярні проекти поступляться місцем проектам з визначальною освітньою складовою, це буде помічене як "поганий знак". Стартова спектакулярність прирікає PinchukArtCenter на не менш спектакулярні проекти і в майбутньому.Це стосується і майбутніх презентацій українського мистецтва на Венеційському бієнале, організованих Пінчуком. Після публічного шуму навколо проекту "Поема про внутрішнє море" цього року планку такого "шуму" доведеться тримати і в майбутньому. Хіба що Центр Пінчука відмовиться від венеційських презентацій. Будь-яке сповільнення темпу спектаклю може стати великим розчаруванням для публіки і в публічній свідомості "PinchukArtCenter- фантастична інституція" без жодних перехідних етапів змінитьтся на "PinchukArtCenter- занепадаюча інституція". Все ж таки, прекрасна репутація буває небезпечна :)

оригінал тут http://olesya-lyuta.livejournal.com/910.html?mode=reply